Літературний Борислав

Стефан Ковалів та Іван Франко

І.Франко часто бував у Бориславі, заходив до С.Коваліва, удвох вони «гуляли» вулицями «галицької Каліфорнії», бачили нестерпні умови життя бориславських робітників, говорили про нужденне становище селян. А прийшовши додому, у кабінеті Стефана Михайловича продовжували розмову про літературу, теми і образи якої обертались навколо побаченого і почутого. У ті часи і бориславська, і дрогобицька землі були справжнім пеклом, від якого здригався кожен, хто навіть заради цікавості приїздив подивитися на ці «дива». Волею-неволею у це пекло потрапили І.Франко та С.Ковалів, котрі «хворіли» проблемами і нуждами цього краю і залишилися йому вірними до кінця свого життя. Своєрідним підтвердженням цього можуть бути й спогади Юліана Коваліва, сина письменника, який згадував, що батько «часто читав Іванові Яковичу свої твори, дуже переживав читане, давав окремі пояснення».

Ознайомлення зі світовою та українського класикою, пізнання динаміки художньої думки своїх попередників, передусім І.Франка, допомогло С.Коваліву виробити — відповідно до конкретного задуму і життєвого матеріалу — свої художні індивідуальні принципи. Не заперечення, відмова від попередніх традицій, а продовження й розвиток їх, оновлення структури в найбільш суттєвих її виявах (проблематика, жанр і стиль, типи героїв і конфліктів) стало прикметною рисою творчості галицького письменника. Тож не випадково, що в українській літературі першим в освоєнні бориславської теми сміливо пішов услід за Франком С.Ковалів. Саме він, не лякаючись осуду і цькування, творчо наслідуючи досвід свого вчителя, створив велику кількість творів про Борислав (більше двадцяти), які друкувалися в різних тогочасних часописах, а потім стали входити до складу окремих збірок («Дезертир і інші оповідання», 1899; «Громадські промисловці», 1899; «Риболови і інші оповідання», 1903; «Похресник і інші оповідання», 1909 тощо).

Ігор Нижник

(26 квітня 1935 -28 вересня 2013) – український поет, письменник

Член Спілки письменників України, лауреат літературного конкурсу імені Мирона Утриска, Ігор Нижник, проводив у Бориславі велику подвижницьку роботу щодо створення міцного літературного середовища. Заснувавши при редакції часопису «Нафтовик Борислава» літературне об’єднання ім. Стефана Коваліва, він виховував хороших, зрілих поетів, які творять свої праці дотепер. Це Ганна Костик, Ольга Сидорак, Богдан Британ, Ігор Юринець, Роман Соловчук та ін.

Він був життєлюбом, талановитим музикантом у поезії та поетом у музиці.

Народився у селі Добрівляни, Дрогобицький район, Львівська область. Закінчив місцеву школу, Дрогобицьке музичне училище, після армії — Дрогобицький педагогічний інститут імені Івана Франка.

Працював викладачем у Бориславській музичній школі (нині — Бориславська школа мистецтв). Деякий час очолював міський відділ культури, працював кореспондентом-організатором Спілки письменників України. Пізніше перйшов на творчу роботу.

Перші літературні кроки Ігор Нижник робив на сторінках газети . Багато літ очолював Бориславське літературне об’єднання імені Стефана Коваліва.

До творчого доробку автора увійшли поетичні збірки: «Нива», «Живиця», «Місячне коло», «Оновлення», «Коріння гір», «Вічний рух», «Сійся-родися», «Право на сльозу», «Білі вівці на Чорній горі», «Корона», «Рубаї», «Ліра», «Дзвін»; прозові твори: «Бескиди»; «Доброслав»; «Галайда»; «Хліб і кров»; «Чорний легінь»; «Легенди гір».

Віра Вовк (Селянська)

Відома українська письменниця, поетеса та перекладач, доктор філософії, професор. Член Національної Спілки Письменників України. Лауреат численних премій, серед них лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2008 р.

ВІРА ВОВК. Її справжнє прізвище — Віра Селянська. Народилася вона в місті Бориславі 2 січня 1926 р., в родині лікаря та учительки й археолога. Згодом її дитинство пройшло в гуцульському містечку Кутах і середню освіту почала у м. Львові (один рік гімназії). За більшовицької окупації у 1939 р. вона з родиною емігрувала – опинилася в м. Дрездені (Німеччина), де закінчила середню школу. Після війни Віра Вовк вступила до університету в м. Тюбінґені, де вивчала германістику, музикологію, порівняльне літературознавство та славістику. Продовжувала студії в університеті м. Мюнхена, а згодом, у 1949 р., із матір’ю переїхала через Францію до Бразилії, де мешкає аж по сьогодні.

Титикайло Євген Юрійович 

(30 липня 1937, Борислав р. — 11 квітня 2012, там же) — український поет.

Народився в м. Борислав Львівської області в родині робітника нафтових копалень. Із 1941 по 1952 р., рятуючись від голоду та матеріальних нестатків, проживав на Волині.

Після повернення до Борислава закінчив філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту ім. І. Франка (факультет української мови та літератури), працював журналістом у міськгазеті «Нафтовик Борислава» та в студентській багатотиражній газеті педінституту в Дрогобичі, а поміж тим — землекопом, робітником взуттєвої фабрики, техніком комунальної служби.

Член Національної Спілки письменників України. Друкувався в багатьох газетах та журналах України, а також за рубежем (Польща, США).

Автор поетичних збірок «Крайка», «Тривожні громи», «Пролог», «Три суті надії», «Бориславські сонети», «Дні і ночі Волині», «Одкровення», «Сто сонетів і один».

У травні 2010 Євген Титикайло видав нову поетичну книгу «Часослов». З цієї нагоди відбувся авторський вечір поета у читальній залі центральної міської бібліотеки м. Борислава. На вечорі панові Євгену вручено посвідчення Почесного громадянина Борислава.

Останні роки життя провів у Бориславі, де й помер у самотності 11 квітня 2012 року.

Іва́н Фе́дорович Гнатю́к 

(27 липня 1929, с. Дзвиняча, Збаразького району Тернопільської області – 5 травня 2005, Борислав) — український поет, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України (1967). Національна премія України ім. Тараса Шевченка (2000).

Останніми роками українські художньо-літературні журнали та письменницька газета стали щедро друкувати його вірші, писані в колимських концтаборах. 1990 р. вони видані окремою книжкою — «Нове літочислення».

Творчість

Від 1965 опублікував 16 збірок поезій та 4 — прози, серед них:

«Паговіння» (1965),

«Кали­на» (1966),

«Повнява» (1966),

«Жага» (1970),

«Барельєфи пам’яті» (1977),

«Турбота» (1983),

«Благословенний світ» (1987),

«Нове літочислен­ня» (1990),

«Хресна дорога» (1992),

«Правда-мста» (1994).

«Благословляла мати на дорогу» (1994),

«Вибрані вірші та поеми» (1995),

«Стежки-дороги. Спомини» (1998),

«Меч Архистратига» (2000),

«Бездоріжжя» (2002),

«На тризні літа» (2003),

«Свіжими слідами» (2004),

«Хресна дорога» (2004),

«Сповідь» (2009),

«Стежки-дороги» (2009)

Пе­рекладач творів білоруських, польських, сербських й ін. зарубіжних поетів. Окремі вірші Гнатюка перекладені іноземними мовами.

 Іри́на Миха́йлівна Се́ник 

(* 8 червня 1926, Львів — † 25 жовтня 2009, Борислав) — українська поетеса, дисидент, членУкраїнської Гельсінської групи з 1979.

Дитинство, юність

Народилася 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник.

Навчалася у народній «Рідній Школі» ім. Короля Данила, приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українське педагогічне товариство).

З 1939 року — член Юнацтва Організації Українських Націоналістів, з 1941 року стала повним членом ОУН. Працювала в крайовому відділі пропаганди, в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького.

У 1944 році вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету.

Перший арешт

Після німецько-радянської війни, у 1945 році, потрапляє до тюрми на Лонцького. За звинуваченням у зв’язках з УПАзасуджена у 1946 році на 10 років концтаборів у Сибіру («Озерлаг», «Ангарлаг» Іркутської області) та довічне заслання. Попри всі табірні заборони продовжувала поетичний шлях, розпочатий ще у 9-річному віці, — писала потайки на клаптиках паперу. Рятувалась від табірної атмосфери вишиванням на шматочках полотна мініатюр на релігійну тематику: українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків. Вийшла з табору у 1956 році з 2-ю групою інвалідності.

І знову неволя — заслання в сибірському Анжеро-Судженську, Кемеровської області. Там заочно, з відзнакою, закінчила медсестринські курси. У 1968 році закінчився термін заслання.

Дисидентська діяльність

Після заслання Ірина Сеник приїздить до Івано-Франківська — повернення «репресованої» до Львова було неможливим. Недовгий час працювала медсестрою з ув’язненими у туберкульозній лікарні.

Знайомиться з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом та іншими діячами руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу; допомагає у поширенні самвидаву. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?» на ім’я Голови Президії Верховної ради УРСР, яка спрямовувалась проти практики засудження в ув’язненні. Заява публікувалась в «Українському віснику» № 1 за 1970 рік, транслювалась радіо «Свобода».

Другий арешт

Черговий арешт відбувається у 1972 році. Вирок суду — 6 років ув’язнення та 5 років заслання. Ув’язнення відбувала разом з Катериною Зарицькою, Іриною Калинець,Ніною Строкатою-Караванською, Надією Світличною, Оксаною Попович, Стефанією Шабатурою в одному з таборів «Дублагу» (ЖХ-385/3 в с. Барашево Теньгушовського району, Мордовія).

У 1978 році етапована на п’ятирічне заслання. Після місячного етапу доставлена до м. Уш-Тобе Талди-Курганської області, Казахстан. Будучи у засланні, у 1979 році стала членом Української Гельсінської групи. У тому ж році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». Звільнилась у 1983 році з забороною працювати за фахом.

Після звільнення

Після звільнення повернулась в Україну та поселилась у Бориславі. У 1983 році одружилась з колишнім політичним в’язнем Василем Дейком.

У 1990 році брала участь у створенні націоналістичної партії «Державна самостійність України».

У 1991 році повністю реабілітована.

Була головою місцевого відділення Союзу Українок, членом Ліґи Українських жінок, головою Бориславської міської організації Конгресу українських націоналістів.

Останні роки життя була прикута до ліжка. Померла Ірина Сеник 25 жовтня 2009 року. Спочила 27 жовтня у відділі Дисидентів на Личаківському цвинтарі у Львові.

Творча спадщина

І. Калинець, І. Сеник, С. Шабатура. Нездоланний дух: Вірші. — Балтимор: Смолоскип, 1977.

З листа І. Сеник; Лист Ірини Сеник // Українська Гельсінкська Група. 1978–1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — с. 629-632.

Сувій полотна: Поезії. Видання друге. Упорядкували Наталія Даниленко та Надія Світлична. — Нью-Йорк: Спілка, 1990. — 108 с.

Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. — Видання ліґи українських католицьких жінок в Канаді при церкві Св. Димитрія. Етобіко, Онтаріо, 1992. — 160 с.

Заґратована юність: Поезії. — Дрогобич: Відродження, 1996. — 62 с.

Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини. — Дрогобич, 1996.

В нас одна Україна!: Поезії. — Дрогобич: ВФ «Відродження», 1999. — 148 с.

Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання / Передм. Горнула І. (Укр., англ. мовами. Переклад англ. мовою Віра Маланчій). — Львів: Видавництво «Мс»,2003. — 288 с., іл.

Десятки статей про повстанський і правозахисний рух.

Нагороди, звання

Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[1] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод

Орден княгині Ольги III ст. (26 листопада 2005)[2] — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність

Заслужений майстер народної творчості України

Почесна громадянка Борислава і Львова

Грущак Андрій Федорович 

(* с. Волоща, нині Дрогобицький район, Львівська область, Україна)  — поет, письменник, журналіст, краєзнавець, художник-графік, педагог, член Національних Спілок письменників і журналістів України, член Всеукраїнського об’єднання “Письменники Бойківщини”

Народився у с. Волощі на Дрогобиччині, там же зростав. Рано лишився без матері. Скінчив Грушівську середню школу, українську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та студії військової журналістики.

Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку на Львівщині. Деякий час працював у Дрогобицькому педагогічному інституті, а також у ПТУ-54 м. Дрогобича. Був директором Стебницької СШ № 7, шістнадцять років працював у добровільних спортивних товариствах профспілок Дрогобича, понад шість років очолював їх.

У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружина, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір’ю.
Від 1990 року — завідувач відділів національного відродження, правового виховання народного часопису «Нафтовик Борислава».

Творчість

Автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, низки прозових творів, поезій, пісень, рецензій, мистецьких оглядів. Був співзасновником та співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989–1990 рр.).
Видав сімнадцять книг та збірників:

«Волоща — отча земля» — історико-етнографічний нарис (2001 р.),

«Доля» — новели, повість (2003 р.),

«Колоски на стерні» — новели (2005 р.),

«Над прірвою» — роман (2007 р.),

«Берег любові» — пісні з нотами (2007 р.),

«Історія Волощі» — шкільний посібник (2007 р.),

«Золотоперий підголосок» — у співавторстві (2008 р.),

«Чорний плагіат» — літературно-критичне видання (2008 р.),

«Життя як свіча» — новели (2008 р.),

«Знак орди» — роман (2009 р.),

«Перевесло» — поезії (2010 р.),

«Суголосся часу» — критика та публіцистика (2011 р.).

«Трафунки»— життєві оповідки(2011 р.)

«Сірко»—повість для дітей(2013р.)

«Слово про слово»—літературно-критичне видання(2013р.)

«Волоща» — посібник для учнів (2013 р.),

«Краплі» — поезії (2014 р.),

Член Національних спілок журналістів та письменників України, член Об’єднання «Письменники Бойківщини». Учасник Першого і Другого світового Конгресів бойків(2005 р., 2010 р.), Лауреат та тричі дипломант Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска (2005, 2008, 2009, 2012 років), Лауреат літературного фольклорно-етнографічного конкурсу «Бойківський світ» імені о. Михайла Зубрицького (2012 р.),,дипломант Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу ім.Володимира Дроцика(2013р.),лауреат літературно-мистецької премії Благодійного фонду Віктора Романюка(2013р.).Нагороджений багатьма Почесними дипломами-як літератор і громадський діяч,занесенинй до книги «Золотий фонд Бойківщини» (2008 р.).

Співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників ,антологій та альманахів, редактор численних книг поезій та монографій.

Соловчук Роман Іванович 

(*16 квітня 1949 с. Голосків, Коломийський район, Івано-Франківська область, УРСР) — український письменник, журналіст. Член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України.

Життєпис

Народився у селі Голосків Коломийського району Івано-Франківської області України.

По закінченні 8-ми класів працював у колгоспних бригадах (тракторній, будівельній), навчався у вечірній школі. У той час розпочав писати вірші, друкуватися у районній та обласній пресі.

1967 року вступив до Львівського університету ім. І.Я.Франка на факультет журналістики, по закінченні якого 1972 року був скерований на роботу до бориславської газети « Нафтовик Борислава». Розпочав журналістську кар’єру на посаді заступника редактора. 1984 року очолив журналістський колектив газети.

Член Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників. Удостоєний журналістської премій «Золоте перо»ім.Ярослава Галана та Золотої медалі української журналістики.

Творчість

Брав участь у впорядкуванні та виданні літературно-мистецького збірника «Бориславський ізмарагд» (2002 р.).

1988 року розпочав роботу над історичним романом про м.Борислав періоду польського панування у 30-х роках 20-го століття (робоча назва – “Грімниця”, 1992 р.). Закінчив працю 2004 року. Роман, що отримав назву «Барабський міст» вийшов друком 2005 року у Львові, у видавництві «Кобзар». 2007 року роман відзначений за участь у конкурсах в Україні та у США. Видав книгу нарисів “Прощення не буде” (2014 р.).

У романі змальовано зіткнення різних ідеологій та різних політичних сил у місті нафтовиків напередодні Другої світової війни.