Всім, хто пам’ятає…

Качмар Роман Петрович

20 років….

Не віриться…

Романа Петровича немає з нами уже 20 років…

Йому було всього 44, але його авторитету і повазі від людей могли б позаздрити сивочолі мужі. За ним ішли, йому довіряли, бо жодного разу не дав навіть найменшого поводу засумніватися в собі.

Вчитель фізики, завуч, директор…

Це була людина світлої душі і великого серця. Високий професіонал, виважений, мудрий, справедливий, розуміючий керівник, вірний друг і колега. Він умів так похвалити, що крила виростали, і хотілося працювати чи вчитися ще краще. Ніколи не залишив в біді, турбувався про своїх  працівників в час хвороби. Безконечно радів успіхам учнів і пишався тим, що він УЧИТЕЛЬ.

Він дуже любив свою роботу і свою сім’ю, і це гармонійно вживалося одне з одним. Йому часто приходилося обирати, та його вибір завжди був на користь родини, а не високим погонам, бо троє хлопчиків потребували тата. І він був найкращим батьком. Діти його виросли чудовими людьми, знаючими професіоналами і добрими сім’янинами, бо мали з кого брати приклад.

А він залишив по собі найсвітліші спогади і хороші справи.

Пишаємось, що  працювали разом з ним.

Пам’ятаємо…

Колектив Бориславської ЗОШ №3

Всім, хто памятає…

20 років тому, 11 грудня 1997 року помер наш тато, Качмар Роман Петрович. Він працював у бориславській освіті з початку 80-их. Роман Петрович починав як вчитель фізики у СШ №3, згодом став заступником директора з навчально-виховної роботи, а пізніше, вже в 90-их, керував школою.

Коли ми виростали, пам’ятається, відчували на собі часто незаслужену увагу вчителів його школи, або ж наших рідних, СШ №7, чи Бориславської гімназії. Причина цьому зрозуміла – у місті з повагою ставилися до Романа Петровича. Бувало, йдеш із татом по вулиці, а з ним вітаються діти і дорослі. Так формувалась гордість за свого батька, яка ніде не поділась до сьогоднішнього дня.

На початку 90-их, коли престиж вчительської професії різко падав, і нові часи виносили на верх соціального щабля торговців, підприємців і людей із великою кількістю твердої валюти (вчитель, хто не пам’ятає, у ті часи гіперінфляції отримував місячну зарплатню, еквівалентну 6-10 американських доларів), наш тато продовжував займатися своєю справою. Він, як і багато інших вчителів міста, які називали себе «вимираючими динозаврами», не прогнувся під тиском обставин і просто віддано вчив – нас трьох вдома і своїх дітей у школі.

Роман Петрович радів успіхам своїх випускників, їхнім перемогам на олімпіадах або ж їхньому успішному вступу до найкращих ВУЗів. Він прагнув нововведень і, пригадуємо, зібрав у 90-х донорські гроші на перший у місті сучасний комп’ютерний клас. Він постійно позитивно відгукувався про вчителів СШ №3, щиро любив, цінував, і захищав свій колектив. Тато любив своїх учнів і проводив із ними час не тільки в школі, але і у походах. Любов до мандрів він привив і нам, бо вже із 5-6 років ми знали, що таке ночівля в наметі чи каша, приготована на джерельній воді, і нашим місцем базування часто була «Лиса поляна» у горах над Бориславом.

Тато був одночасно і відкритим до світу, і сильно закоріненим у рідному середовищі. Він успішно закінчив фізичний факультет Львівського університету ім. Франка і мав перспективи наукової кар’єри після практики у Пулковській астрономічній обсерваторії Санкт-Петербургу. Коли готував документи на вступ до аспірантури, на заваді стала банальність – органам КДБ не сподобався той факт, що сестра його батька проживала у США. Також, йому ще зі студентських років неодноразово пропонували стати членом компартії, що допомогло б зробити кар’єру у радянській освіті. Тато однак віджартовувався, постійно повторював, що «ще не готовий», бо не сприймав таку ідею категорично.

Доля склалася так, що тато вибрав скромніший фах вчителя і поселився в Бориславі, недалеко рідного села Кульчиці, де ще в 70-х залишилася самотньою його мама Марія. Про те, як він вболівав за українську державність, писати можна багато. Він їздив на «живий ланцюг» 1990 року і залишив по собі архів слайдів із мітингів за незалежність. Пригадуємо також, він був бориславським координатором ініціативи зі зведення пам’ятника гетьману Петру Сагайдачному у Кульчицях. Тато дуже радів, коли ця справа була завершена і пам’ятник урочисто відкрили. Він цінував і шанував своє.

В кінці 90-х, вже після татової смерті і після того, як ми роз’їхалися по університетах, у Бориславі самотньою залишилася наша мама Люба. Їй, безперечно, було найважче від втрати, бо галаслива квартира із повноцінною сім’єю раптом перетворилася на пустку, і ми хочемо попросити в мами пробачення за нерегулярні дзвінки і нечасті візити додому; за те, що стали незалежними і дорослими.

Ми пам’ятаємо цей похорон, підтримку, добрі слова родини, друзів і освітян. Ми дякуємо за те, що багато хто з Вас буває на могилі, запалює свічку і привозить квіти. Ми знаємо, що це з любові і шани до Романа Петровича, але, будь-ласка, пам’ятайте, що це безмежно сильно гріє душу також і його рідним. Просимо пробачення, що не згадуємо тут імен – просто боїмося когось забути. Дякуємо Всім, хто пам’ятає і згадує про тата добре. Двадцять років Ваших добрих справ доводять однозначно, що він був людиною із світлим розумом, великим серцем і міцним життєвим стержнем. Нам є з кого брати приклад. Ми дякуємо долі за таке дитинство, такого тата, таку рідню і таких вчителів.

Сини Петро, Лесик, Тарас

2017 рік, грудень

Один коментар до статті “Всім, хто пам’ятає…

  1. Тустанівська Галина

    Пам’ятаємо і своїм дітям в приклад ставимо! Він залишився в нашій пам’яті, в наших душах і в наших серцях чистим промінчиком справедливості і добра. Його учениця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

You may use these HTML tags and attributes:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>